A fiction novel about relationships, illness, forgiveness and love.
Новий роман "Гіркий Солод", про стосунки, хворобу, прощення та кохання.
Завантажити та почитати книгу формату Google Docs можна тут
Для електронних книг у форматі Fb2 завантажити тут
Коротенький витяг з книги:
"Жінка автомеханіка, пані Оля, іде викидати сміття, вдома нікого нема, в руці в неї відро, на ногах – плетені шкарпетки і гумові шлапаки. Надворі приморозки, і рідкий мокрий сніг, що легко притрусив асфальт, під вечір вже схоплюється морозяною скоринкою. Нашвидкуруч пані Оля накидає стару засмальцьовану чоловікову куртку, що безрозмірно та безформенно прикриває її тіло, і виходить до смітників. Не перезувалась, бо процедура мала зайняти не більше двох хвилин. Навколо спокійно, смітники – трохи осторонь, відділені від багатоповерхівок деревцями. Біля них розкидано багато хламу, старий подертий матрац із пружинами, що стирчать з дір, пакет з використаними памперсами, двері від холодильника «Днєпр», пляшки. Жінка підходить до смітника, перевертає відро із сміттям і іде назад, але зашпортується об матрац і вдаряється головою до краю сусіднього смітника. Непритомніє і падає на цей ж матрац. Засмальцована безрозмірна куртка прикриває частину обличчя. Вона лежить непритомна. Повз проходять два чоловіки і побачивши жінку в шлапаках і старій куртці, що лежить на дірявому матраці, один каже іншому:
– Дивись, жінка лежить, може, їй зле, може, треба «швидку» викликати?
– Та, не переживай, – каже другий, – то ж бомжиха, видно по шмотках, набухалася і на матраці розвалилася, бач, біля неї ще пляшка валяється?
Перший приглядається і каже:
– Ну так, справді бомжиха, страшно до неї підходити. Ідемо звідси. Ще якусь заразу підчепиш, якщо порухаєш її, лишаї.
Потім іде старша жінка з дитиною і дитина показує бабусі на силует на матрасі:
– Хто там, бабусю? Людина лежить чи що?
– Не звертай увагу, – прискорюючи крок, говорить вона, – тепер всякої швалі розвелося, наркомани кляті, в наші часи такого не було, Сталіна на них треба.
І так проходять інші люди, усім це здається нормою, яка не вимагає якихось особливих дій, падає сніг і притрушує її нерухоме тіло, біля ноги лежить гумовий шльопок. Кінець.
– Кльово ти придумав, – після секундної задуми сказав Макс. – Яка мораль?
– Ми судимо про людей за обставинами, в яких вони опинилися, та за одягом, у який вони вбрані. Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Яблуко від яблуні далеко не падає. Ми складаємо собі уявлення про людину, дивлячись, хто її батьки, в якому помешканні вона живе, та всіляких атрибутів, типу телефону чи автівки. Ми запитуємо людину, ким вона працює, і від відповіді залежить, чи ми усміхатимемось на кожне її твердження, чи іронічно кепкуватимемо. Але часто оці атрибути – це лише обгортка, що прикриває сутність, вартує лише докласти мінімум зусиль, щоб дізнатись істину, але ніхто не хоче робити нічого, бо всім достатньо шаблонів. Так і з жінкою біля смітника: засмальцована безрозмірна куртка, босі ноги в резинових шляпцях, лежить на занедбаному матраці – однозначно бомжиха, і все, більше нікого нічого не цікавить. Але в багні може буди діамант і не все те золото, що блищить. Розумієш?
– Так, розумію."